«Порівняння японського та українського кодексу етики журналіста»
Термін журналістська
етика в Японії з’явився набагато раніше, ніж в Україні. Ще 1946 року після
виникнення асоціації видавців газет та редакторів у Японії вийшов «кодекс етики
газети», який згодом відредаговано 1955 року. Саме він є приблизним аналогом
українського кодексу журналіста. Проте має японський кодекс, як і український
2002 року, сучаснішу редакцію. Його відредаговано 2000 року і видано, як додаток
до «кодексу етики газети». Японський кодекс етики журналіста є значно меншим
від українського, і налічує всього 7 пунктів таких, як свобода критики, межі
критики, критичне ставлення, справедливість, толерантність, керівництво,
відповідальність і гордість, гідність. В той час в українському кодексі є 18
пунктів, більшість з яких можна було б об’єднати і зменшити.
Проте єдиного документу
професійної етики для всіх видів ЗМІ у Японії не існує. Є окремі кодекси для
телебачення, радіомовлення та навіть реклами. В Японії існує, для
прикладу, і окремий кодекс для
репортерів, що має назву «Sankei» кредо (1 червня 1970 прийнятий). В Україні
аналогів цього документу немає. Також японська радіомовна корпорація (далі
"NHK"), заснована на Законі про мовлення, у поєднанні з основною
Платформою мови етики. Цей
документ засновано на дусі програмних стандартів і загальних принципів роботи.
Для NHK, що є суспільним мовленням, оскільки існує завдяки абонентській платі, важливо
встановити довірчі відносини з глядачами, особливо високу етику мовлення, а
також дотримуватися добровільно прийнятих критеріїв, поважаючи це, компанія
доведе свою відповідальність.
Також
багато редакцій створюють власні кодекси на зразок наших статутів, якими
працівники тієї чи іншої газети або журналу повинні користуватись. Незважаючи
на велику кількість розмежованих кодексів для різних видів ЗМІ в Японії,
основні проблеми в обох країнах залишаються незмінні: кодекси є більше
моральними, ніж правовими актами. Нечіткі межі та безкарність допускають, що не
всі журналісти будуть кодексу дотримуватись.
Але, на відміну від
України, у Японії громадська думка є рушійною силою до змін та контролем за
пресою. В Японії суспільна позиція жорсткіша, тому тут навіть створено інститут
саморегулювання, яким є комісії "сінсасіцу", що відстежують якість
преси. До складу комісій входять соціологи, мета яких вивчати пресу, громадську
думку, давати свої рекомендації. Також у Японії запроваджено інститути
ньюз-омбудсменів. Історія створення цього органу саморегулювання одна із
найдавніших. У 1922 році газета "Asahi Shimbun" у Токіо утворила
комітет для отримання та вивчення скарг читачів. У 1938 році інша японська
газета Токіо – "Yomiuri Shimbun" – засновує комітет для контролю за
якістю преси. У 1951 році він перетворюється в комітет омбудсменів, який
сьогодні приймає скарги стосовно газети та щоденно зустрічається із
редакторами.
Також у японських
журналістів існує щось на зразок звітів перед громадськістю, у яких вони пишуть
про свою роботу протягом певного часу. В одному з таких щоденних звітів в
квітні 2009 журналіст Чугай зазначив:
«Газета є літописець історії, місія журналістів є пошук істини.
Охоплення повинне бути точним і справедливим.» Оскільки місія усіх журналістів
є однаковою, то, на мою думку, і кодекси різних країн також є схожими. Тому
багато пунктів українського і японського кодексів сходяться в контексті.
Коментарі
Дописати коментар