Рецензія на фільм «Хвіст виляє собакою»

   Моя мала Батьківщина

   Додому, нарешті я їду додому. І тихо вторить моєму серцю голосу в навушниках: «Home,my dear home» - Скайлар Грей. Я не була тут трохи більше місяця,а відчуття підказують,що вічність. І навіть крізь вікно я відчуваю холод. Вже і забула,як чудесно він проймає. Завжди у нас трохи холодніше,і вікна запотіли. Невже тут досі дощ?  Нічого не змінилось від мого від’їзду. Борислав закутаний у сірий туман, який опускається все нижче і нижче до міста, аж доки не осяде в ньому, розтворившись серед натовпу людей, засівши у їхні голови. Навколо пасмурно, густий темний ліс, і я сиджу в автобусі, який повільно сповзає дорогою із гір. Внизу у ямі, заховане від буйних вітрів Карпат та від недоброго ока (а то пак важливо для забобонних бориславчан) спочиває моє рідне місто. Недарма я згадала про народні прикмети, бо недивлячись на них, люди тут є щирими християнами. Отак, як якась бабка злиє на вроки чи то на олово, то одразу до церкви і відправить. Тут є і церква Святої Анни, де зберігаються мощі понад 300 святих, яка колись правда була комісійним магазином,а ще раніше,поки Ленін смирно спав у колисці, величним костелом. Борислав відоме місто, відоме своєю нафтою, якої тут більше, аніж у цілій Каліфорнії ( не перебільшення – факт). Нафта – це окрема частина нашого життя. І ми любимо її, ту нафту, яка колись приманила сюди наших предків, яка давала і досі дає нам заробіток. Нафта для нас, мабуть, як вугілля для Донбассу. Це вже невід'ємна частина нашого життя. Вязка, темна речовина з дурманним запахом, що вкриває тонкою плівою кожну водойму міста. Як весело було після дощу дивитися в калюжі, бо в Бориславі вони зовсім не брудні,а навпаки веселкові. У цьому місті справді із журбою радість обнялась. І так завжди і з усім, бо Борислав – це місто абсурду і завзяття, місто щирого кохання, дитячих спогадів і високих гір.  Навіть наш геній Франко, написавши про це місто книгу «Борислав сміється», вжив алегорію. Бо зовсім не сміявся, а радше плакав від смутку Борислав 19 століття, де у нафтових ямах вмирали виснажені робітники, де стався страшний вибух, що зруйнував більшу половину міста. Але якщо ви не бориславець, то вам ніколи не зрозуміти цієї нашої особливої любові до нафти. Для нас вона є не просто забрудненням навколишнього середовища, вона - кров нашого міста, що тече і циркулює в його артерія та венах, що змушує його жити. Це кров, яку переганяють сотні качалок. Усі діти тут, хоча б раз катались на качалці. Висока, наче вежа, вона повільно гойдається опускаючись майже до самої землі, а потім злітає у небо. Звісно небезпечна розвага, проте ніхто на це у Бориславі не звертає уваги. Нашими розвагами завжди були пригоди, а страх супутником життя. У лови ми грали на гаражах, а якщо збирались гуляти, то тільки по кришах будинків, а найвищі гілки дерев – це було місце нашого відпочинку: там ми будували наші будиночки. Так нас виховала вулиця – ніхто не боявся. З дитинства наші старші навчали нас: для страху не повинно бути місця у ваших серцях. І мої друзі та знайомі справді виростали безстрашними на моїх очах. І ні кого я так не любила, як цих людей. І ці юнаки, які були звичаними розбишаками, веселими озорними хлоп`ятами зараз вже стали героями. Двоє з нашого міста померло в АТО. Мій приятель зараз також там, і він щодня мріє повернутись у рідне місто, він любить Україну, він любить Борислав, так як ніколи б не полюбив ні Америки, ні Іспанії. Бо тут він виріс, і цим все сказано. Тому я і досі керуюсь принципом ніколи і нічого не боятись: ні смерті, ні Бога, ні життя. І зараз всі засудять мене, не розуміючи, чому життя інколи може насправді лякати більше смерті, не розуміючи, що не боятись Бога не означає не вірити. Адже не страх відкриває нам ворота раю, а любов, вірність, доброта, віддданість, щирість. Це те, що я зрозуміла, слухаючи солдатів зі сходу. Коли вони вбивають, вони не бояться кари, бо знають, що захищають свої домівки, матерів, свої рідні міста, свою величну країну. Звідки тільки могла взятись така сміливість у цих жителів маленької провінції. Мабуть, вона передалась по крові від величних воїнів України – Січових Стрільців. Адже саме на теренах нашого міста колись була заснована ця організація. Багато юних хлопців з нашого міста вступили в неї, не побоявшись втратити життя. Історія Борислава багата та цікава. Та ще цікавіше його теперішнє. В період Майдану весь Борислав піднявся до протесту. Серця людей запалали вірою та вибухнули любов'ю до своєї країни, як колись понад сто років назад. Мабуть доки житиму, не забуду той день, коли чоловіки перекривали дорогу беркуту, який їхав повз наше місто до Києва на розгон Майдану. Жінки також були з ними, щоб нагодувати, підтримати, вилікувати, а коли треба, то і самим битись, бо і не такі жахливі думки лунали тоді серед натовпу; варто було тільки прислухати і ставало зрозуміло, що сьгодні ці люди не відступлять. Борислав не змінився, люди згуртовано виступали проти зла, хто зміг поїхав до Києва, інші організовували виступи на площі міста. Усюди майоріли жовто-голубі прапори. Діти співали повстанські пісні, а   старі люди плакали, пригадуючи роки війни: «Такі ж, як ви молоді хлопці та дівчата, так само переховувались у лісах, виглядачи тільки не беркут, а ворожих солдат. Ви діти повстанців.» А кров все горіла. А сльози за померлими в Києві так і текли по щоках, плакали всі: і дівчата,і хлопці. Не було в цьому стиду, був лише жаль за цвітом нації. Таким я запам'ятала це місто: живим, справжнім, сильним та витривалим. Останній рік, проведений тут, врізався в пам'ять найбільше, бо спогади були надто сильними. Проте я пам'ятаю Борислав різним: окриленим ще після помаранчевої революції, вимученим від кризи та закриття заводів, стійким, але розбитим та знесиленим від втрати молоді, яка все масово виїжджала закордон. Але найсильнішими були все ж особисті спогади, бо тут пройшло дитинство. Час, коли весною, просто вибігаючи на подвір'я, вдихала повітря на повні груди та п'яніла від запаху бузку, яким було засаджене усе подвір'я. В повітрі витали аромати свіжих страв, проготованих вмілими та дбайлими руками: оладі з полуничним варенням, вареники з сиром, печені баклажани. Я досі вірю, що ніхто не вміє готувати так смачно, як моя мама. Ми жили в квартирі, але я ніколи не мріяла про будинок, бо спільне подвір'я, де можна було грати з друзями, здавалось мені центром Всесвіту, осередком мого щастя.  Ближче до літа, пригадуються довгі теплі вечори на лавочках. Навкруги вже зелень, гучні пісні, вогонь, на якому смажили картоплю чи каштани, ми малі, які засипали на руках старших друзів, змикаючи повіки під цікаві історії, а потім голос з вікна: «Вже пізно, повертайся додому». А вранці знову все спочатку: свіже повітря, подруги грають в класики, хлопці – лови. Катаємось з горки, пропускаючи тільки за білетами з подорожників. Яка гарна рослина подорожник: і рани лікує, і біль знімає від розбитих до крові колін, та ще й для розваг годиться. А скільки цих подорожників росло на нашому подвір'ї, що вже і не перелічити, і не пригадати. Коли приходила осінь, обов'язковими були посиденьки в саду. Я любила карапкатись на дерева та зривати найгарніші груші і яблука. Хоч їх в той час було вже вдосталь і на землі, але зірвати ту, яка була до вподоби саме тобі було просто необхідно. А ще ми їли багато аличі, а тепер я і не знаю, коли востаннє її куштувала. Вишні, черешні і навіть клубніка з чужих городів (бувало і таке) в дитинстві смаки зовсім інші, здається можна їсти і ніколи не наїсися вдосталь. І так неспішно ми підійшли до зими, коли вже не можна гуляти весь день з ранку до вечора. Виходиш на вулицю, уявляючи себе в крижаному царстві, навкруги замети, а ти теплим шарфіком надійно замотаний маминими руками аж до самих вух. Великі снігові фортеці красуються на площадці для ігор. Наш вчорашній сніговик, у якого трохи підтаяли вуха (потрібно буде поправити). Але покищо з друзями на перегонки мчимо на санчатах з невеликої горки, яка виглядала справжнім Еверестом. Отак пограєш годинку на вулиці, доки штани не замерзнуть так, що не можна буде їх розігнути. Проте ніхто не розходився.  Зимою у нас була гарна традиція. Ми приходили одне до одного в гості на гарячий шоколад чи какао. Зігріємось трішки і знову на вулицю. І так за весь день обов'язково обійдеш усіх друзів, але найцікавіше, коли всі збираються в тебе і ти відчуваєш себе господарем. Таким дорослим і поважним. Найщиріше прагнення дитинства. Отак ми виростали разом, майже ніколи не розлучаючись. Я і досі пам'ятаю їхні імена, характери, звички, дні народженя, мрії, бажання. Бо мої друзі пов'язані з моїм дитинством, з місцем, де я виростала. Зрештою вони і є моєю малою Батьківщиною, бо там, де поруч зі мною ці люди, я завжди почуваю себе, як вдома.

Владига Оксана

ЖРН - 11с